Revision 10049706 of "Сопронюк Олександр Петрович" on ukwiki

{{Особа
| ім'я                 = Сопронюк Олександр Петрович
| жінка                = <!-- будь-яке значення якщо жінка -->
| місце_проживання     = {{Квм}}
| інші_імена =
| зображення = Sopronyuk.jpg
| підпис_зображення = Олександр Сопронюк
| ім'я_при_народженні =
| дата_народження = {{Дата з віком|1961|10|25}}
| місце_народження = [[Житомир]]
| дата_смерті =
| місце_смерті =
| причина_смерті =
| громадянство = <br />{{UKR}}
| національність = [[українець]]
| відомий_(відома) = головний редактор газети «[[Слово (газета)|Слово]]», літературний псевдонім [[Юстинь Брановіцький  ]]
| рід_діяльності = [[поет]], [[есеїст]], [[публіцист]], 
| титул =
| військове звання =
| платня =
| термін =
| попередник =
| наступник =
| партія =
| головував_(-ла) =
| чоловік =
| дружина =
| діти =
| родичі =
| нагороди =
| сторінка_в_інтернеті = http://slovo-gazeta.livejournal.com/
| примітки =
| employer =
| зріст =
| вага =
| герб =
}}
'''Олекса́ндр Петро́вич Сопроню́к''' (*[[25 жовтня]] [[1961]])&nbsp;— український [[поет]], [[есеїст]], [[публіцист]], головний редактор газети «[[Слово (газета)|Слово]]».

== Біографія ==

Народився 25 жовтня 1961 року, м. Житомир.

Мама — Сопронюк (Кришевич-Забродська) Таліна Михайлівна. Закінчила Житомирський педагогічний інститут ім.Івана Франка, факультет — іноземна (англійська) мова, історія української мови та літератури. Дістала розподіл у м.Лубни, Полтавська область. Лубенський лісовий технікум. Викладала естетику-етику, англійську мову, історію української літератури. Зорґанізувала й до кінця вела, при навчальній установі, драматичний театр.

Тато — Сопронюк Петро Якович. Закінчив Московську ветеринарну академію ім.Скрябіна. По закінченні приїздить до сім'ї, в Лубни. Посади: заступник головного ветеринарного лікаря району, директор ветеринарної бактеріологічної лабораторії, головний ветеринарний лікар міста.

Олександр Сопронюк, закінчивши в Лубнах, 1979 року, середню школу № 1, вступив до Харківського вищого військового авіаційного командного училища. Пише. На другому курсі подав рапОрт, «по нєжеланію». Часував, намотуючи щодня, периметром училища, по 30 км. Потому — годинами — в бібліотеці. Паралельно — тривале маринування, численні «собранія», приватні розмови-бесіди, «обработкі»-напучування. Не вийшло. «По нєжєланію нє уйдьош», — сказав начальник училища генерал-майор Шелєгов. — «Уйдьош по нєдєсциплінірованості. Бєз зачьота врємєні обучєнія в срок дєйствітєльной воєнной…» З огляду на те, що на другому курсі відраховувала вже Москва, а в оборонних міністрах ходив тоді Дмітрій Устінов (Ульбріхт), «ліцом в грязь», — на кшталт того, що погано ведеться «политическая подготовка» — так відпускати якось не випадало. Як вислід — закономірна логічна «губа». Далі служба — ВВС, зачепив зокрема травневі "войсковые учения «Запад-81».

Демобілізувавшись листопадом 1981 року, повернувся додому, в Лубни. Праця на місцевому заводі ефективної кераміки — в три зміни — «скользящій графік». Наладчик обладнання. Водночас пише до газет «Зоря Потавщини» (Полтава) та «Зоря Полісся» (Радомишль).

1982-ого року — факультет журналістики Шевченкового університету, в Києві. В гуртожитку №1, на вул.Ломоносова - "зоряна" кімната: окрім Олександра -  Віктор Качула, з Волині, на сьогодні - головний редактор газети "Кримська світлиця" і Василь Чепурний з Чернвгівщині, нині -  редактор часопису "Сіверщина", Чернігів. Олександр Сопронюк одразу — в українських студентових дисидентах і під «наглядом». Як згодом завважив доцент Віктор Полковенко: Олександр Сопронюк вступив на факультет, уже будучи під «недремним» оком служб.
У Кремлі тимчасом стали переходити імперські перегони, почалася «Ера мілосєрдія», знана в народі
як «Катаніє на лафєтах» — катаніє передмогильних генсеків.
На першому курсі, 11 листопада 1982 року, одходить на той світ Генеральний секретар ЦК КПСС Лєонід Брєжнєв. Його посаду спокійно, без жодних проблем, посідає Прєдсєдатєль КҐБ СССР Юрій Андропов (Урія Файнштейн).
Кінцем травня 1983р, після відвідин Канева і могили Тараса Шевченка, на Олександра Сопронюка посипалися перші доноси однокурсників-«стукачів». За ними — конкретні постійні нагадування про політичні «проколи», «обкати» — «а „навіщо?“ й „чому?“ ви написали і сказали там те-то й те-то?», або — «якщо вас викличуть туди-то й туди-то, то…», пояснювальні, потрібні відвідини, застереження… Допомагав-одводив, як міг, Олександр Гнатович Мукомела, що виконував тоді обов'язки декана факультету.
Назагал, на другому курсі, часи пішли непрості: смурні, темно-заплутані, жорсткі. Навіть соціально-побутово. День… То було щось на взірець неоголошеної комендантської години. Вчилися в другу зміну — з 14-ї до 19-ї. На кожній парі — дражливий вишкіл. Одна частина викладачів — мовчазна порядність. Друга — полохлива мудрість. Од рана — Олександр з «однокашниками» на мистецькі виставки, у фільмові театри — майже через день «брала» міліція: ЧОГО НЕ НА РОБОТІ…Часто-густо полагоджував ситуацію Анатолій Захарович Москаленко, натоді вже декан факультету журналістики…

…Весна 1984-го… У метра української літератури, Павла Архиповича Загребельного, у «Вітчизні» (чч.1-2, 1984 р.) вийшов драматичної слави вікопомний роман «Південний комфорт». Під перо літератора потрапили судочинці, прокурори, командири правоохоронного корпусу. Твір був класифікований як "антирадянський" — сама генеральна прокуратура в Москві винесла вердикт. Журнал невдовзі звідусіль вилучили. Видавати окремою книжкою, зрозуміла річ, заборонили. Павла Архиповича з голови Спілки письменників України звичайно «пішли»…
В Лєнінградській тюремній лікарні, хворий на уремію, помер політичний дисидент, в'язень комуністичних концтаборів, правозахисник, письменник Валерій Марченко. Так само траґічно одійшов за вічну межу, в таборах, довголітній тюремний поет Юрій Литвин. Цього ж таки 1984-го вийшла убивчо мінімальним накладом і дознемоги урізаним обсягом, цензурово вихолощена, поетична збірка шевченківського лавреата Ігоря Римарука, — «Висока вода».
…Водночас Володимир Яворівський дістав за свої «Вічні кортеліси», за режиму Юрія Андропова, Державну премію УРСР ім. Т.Г.Шевченка.


«Того ж [1984] року пішов зі світу останній із могікан „Розстріляного Відродження“ Борис Антоненко-Давидович, якого до цвинтаря супроводжував цілий підрозділ КГБ-стів, а попереду жалобної процесії вони — для більшої наруги над колишнім зеком ГУЛАГу — несли портрет Сталіна. Олександр Сопронюк — чоловік уже для влади „на картотеці“, бо курсову писав не „по Галану“, а про творчість убієнного режимом нонконформістського шістдесятника Володимира Підпалого (науковий керівник — кандидат філологічних наук Галина Михайлівна Гримич), дозволив собі в гурті („стукачі“ — на місці: як же без них у студентському товаристві) сказати щире слово про Бориса Дмитровича. Наслідки — не забирались: етапи — на виключення. Анатолій Погрібний поклав увесь свій авторитет, аби виключення не відбулось», — зазначає Олександр Хоменко, науковий співробітник відділу української літератури НДІУ у своєму есеї «Зимовий сад Анатолія Погрібного» (Матеріали других всеукраїнських читань, присвячених пам'яті Анатолія Погрібного, 29 січня 2009 р., «Літературні явища і з'яви», Статті. Портрети. Силуети. Наближення, Анатолій Погрібний. В-во «Оранта». «Майстерня книги» ст.682).

Власне натоді Олександр Сопронюк уже перелопатив «Як ми говоримо», «В літературі й коло літератури…» Бориса Антоненка-Давидовича, на столі був Василь Симоненко і все, що можна було віднайти, про нього, заборонений і знищений «Меч Арея» Івана Білика… Поміж одиниць студентів став ходити самвидав — самвидав шістдесятих. Щороку — на Різдво — факультетським гуртом колядували-щедрували… Були максималісти: хотілося, з-копитА, в усьому розібратися… Зокрема з яворівськими… І чого-чому так — чинили з ЛЮДЬМИ…
Працює також у публіцистичній майстерні Сергія Петровича Плачинди та бере окремішньо науку у Степана Павловича Колесника.
Згодом - через викладацький склад - звідомилося: однокурсники написали на Ол.Сопронюка в «комітєт» тридцять три заяви — в кожній, з чотирьох груп, «стукачів» було по три. На четвертому курсі постало питання руба: або — або… Університетська професура — Алла Петрівна Коваль, Василь Васильович Яременко, Анатолій Григорович Погрібний, Микола Дем'янович Хмелюк (доцент, кандидат філології, Микола Дем'янович, викладав на курсі історію російської літератури… Тільки одиниці знали, що дуже й дуже давно Микола Дем'янович, так само був доцент і кандидат наук — тільки з історії української літератури. Потому — десять років суворих політичних таборів. І тоді знову — наука), Дмитро Михайлович Прилюк, Степан Павлович Колесник, Олександр Гнатович Мукомела, Ольга Михайлівна Пазяк, назагал 15 викладачів узяли «на поруки», мудро тримали і берегли.

По закінченні університету, 1987-го року, за розподілом, — столична газета «Київська правда», відділи сільського господарства та морально-етичних і соціальних проблем — з Віталієм Бориспольцем, Олександром Бригинцем, Людмилою Паращенко. Водночас Олександр Сопронюк продукує «самвидав» — машинописний літературно-мистецький часопис «Дзвін» (університетське товариство «Громада»), видано шість чисел — з Володимиром Куликом, Cлавком Омецінським, Вадимом Дивничем, Валентиною Теличенко. 
Газету «Рух» — чотири числа (Олександр Лук'яненко, Анатолій Шевченко, Вадим Дивнич). «Замкову гору» (УМА), з Олесем Федоруком — 5 чисел. Усі видання — форматом А4

До слова...
1988 року в СССР, і Україні зосібна, стали реабілітовувавти безпідставно убієнних і засуджених.
Ось що значить наразі з цього приводу п.Володимир Литвин… Академік, політик, чинний парламентар, голова Верховної Ради України. 

«… В Україні реабілітація безпіпідставно засуджених розпочалася з другої половини 1988 року, а 13 вересня для її координації (аби її скоординувати, скажемо «по-нашому»: хай буде гречка, аби не суперечка – О.С.)  … було створено Комісію 9/Політбюро ЦК Компатії України, а згодом (січень 1989 року) – комісію Президії Верховної Ради УРСР на чолі з О.Ляшком для розгляду вироків, що їх виносили позасудові органи (за попередніми даними, налічувалося понад 90 тис. таких справ… (Див.: ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.11. –  Спр.1859. – Арк.69.). На початок серпня 1989 року було реабілітовано в судовому порядку 5183 і на підставі указу Президії Верховної Ради CРCР 58584чоловіки. Залишилося нерозглянутими справи в судовому порядку на 240 тис. чоловік та рішення, що приймалися позасудовими органами, на 130 тис. осіб (Див.: ЦДАГОУ. – Ф.1. – Оп.11. – Спр.1892. – Арк..122, 123. 

Принагідно.
…Початком двадцятих прадід Олександра Сопронюка,по матері, -  Данило, (вчителював на три села) зібрав хлопців (тих, що ще вціліли) і відкрито виступив проти комунарів: посідлали коней (у господі на тридцять десятин землі їх було шестеро), обрізали мисливські – на звіра – рушниці і подалися в ліси. «Гуляли» десь близько року. Потому прадіда, як часто-густо буває, здали. В хату, що стояла в самій лісовій гущавині, кинули «бомбу». На місці тому нині сажалка. Данилова. Так її звуть у народі. Линки. Карасі. «Зелені» кумкають.
...Прадід вирятувався. Лісами з хлопцями ходив до кінця. Проте долі не оминути: чекісти таки взяли. Розстріляли його тридцять сьомого року біля стін Бегдичєвської тюрми…
Вісідесят дев’ятого, певно, аби ще раз допекти печеним, із Житомирського КГБ до родини надіслали “пісьмо”…
Олександр запам’ятав його довіку. Воно значило:
“…Атаман Данила Забродский, который в своё время выступил против трудового народа, теперь реабилитирован…»

«Понятно»… 

"Кончілось"...
 

Олександр тоді запитав маму: чого про все це нічого йому не розповідали... Не можна було - та ти й без нас усе відчув і в усьому - аж дуже і одразу - розібрався, - тільки й сказала вона. Сопронюк запакував це одвічне ГОРЕ-ТРАҐЕДІЮ в конверта, – і мовчки одіслав назад…
До Житомирського КҐБ…

У вересні 1989-го року Олександр бере безпосередню активну участь у створенні Народного Руху України.
Цього ж таки року переходить на працю до аґенства «ТOKIOS TOKELES» («Такі Справи»), голова правління Сергій Данілов. Працює редактором-орґанізатором незалежної преси. Спільно з Юрієм Лукановим і Тетяною Продеус видає інформаційний бюлетень «За народний парламент». Друкують у Вільнюсі (голова об'єднання українців Литви Людмила Жильцова). Доправляли наклад туди й назад Анатолій Лупиніс та Ілько Кучерів. Вийшло сім чисел. Форматом А3. Тоді, ще за совєтських часів, 1990 року, при комуністах, зокрема в Києві, з 22-х округів, українські сили «взяли» 17, по Україні загалом,- добру третину голосів. Виборчим комітетом керував Сергій Одарич, нинішній мер м.Черкаси.

1990 року, в лютому, Олександр робить у Києві, першу в Україні, самодостатньо-цілісну демократичну — форматом А3, на 8-16 шпальт — українську газету «Слово» — видання Товариства української мови ім.Тараса Шевченка, при початках якого стояв 1988-89-го років. Друк — виробниче об'єднання «Поліграфкнига», начальник газетного цеху Людмила Михайлівна Човнюк. Він же робить рухівську газету, - завважив хтось із управи. Так треба, - вдруге заступив Олександра професор Анатолій Погрібний.  До цього три числа "Слова", форматом А4, зробили комп'ютерно-набірним методом Віталій Радчук, Юрій Оробець та Іван Ющук. У листопаді, 1990-го, на головній раді Товариства української мови ім.Тараса Шевченка "Просвіта", Олександра Сопронюка обирають головним редактором видання.

Леґендарний Музейний провулок, 8… Окрім Товариства української мови імені Тараса Шевченка, що чи не єдине мало натоді юридичний статус, там містилися Українська міжпартійна асамблея, Українська республіканська партія, Комітет солдатських матерів, Народний рух України, Комітет «Гельсінки-90»…
На шпальтах газети, після довготривалої мовчазної перерви, — Юрій Бадзьо, Михайлина Коцюбинська, Микола Рябчук, Ірина Стасів-Калинець, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Василь Рубан, Микола Самійленко, Борис Ковгар… Іде до життя — в публікаціях і семінарах — Українська незалежна духовна академія творчої молоді, що вона, як завважив голова її вченої ради п.Лесь Герасимчук, постала з легкої руки «Слова». На ґрунті редакції твориться поетично-мистецький гурт «Музейний провулок, 8», (Віталій Борисполець, Оксана Батюк, Володимир Жовнорук, Олександр Бригинець), проводить і музикує «Рутенія» (Анатолій Сухий, Костянтин Єрофєєв, Григорій Лук'яненко, Володимир Смаженко, Салман Салманів)… Згодом, у редакції «Слова», осідає орґкомітет фестивалю «Червона рута-91». (Тарас Мельник, Анатолій Калиниченко, Василь Вовкун. На святі «Червоної рути-91», з 18-го на 19-го серпня, в Запоріжжі, Олександра застає московський переворот-путч. Повернувшись до Києва, 24 серпня, з товаришами виходить на горішній дах ЦК КПУ (Орджонікідзе, 11, нині вулиця Банкова, установа Адміністрації Президента) — звідтам прибирають червоний прапор (окрім Сопронюка в команді були Юрій Збітнєв, Микола Вересень, Анатолій Шибіко, Юрій Луканов, депутати міськради — Олександр Кулик і підполковник міліції Володимир Шапошник, очолював групу правозахисник Євген Пронюк).
Одразу ж, за часи самостійности, Україна набирає української ваги: забираються комуністичні пам'ятники, змінюються назви вулиць і площ, зокрема столична «площадь Октябрьской революции» виходить на Майдан Незалежности (перейменували Кузьма Федченко і Анатолій Лупиніс, розкидаючи чергові листівки про мітинг Української міжпартійної асамблеї), всуціль рускоязичноє — в оголошеннях — метро, оминаючи «двуязичіє», стає, за мить, суто українське. Газета бере в цих подіях безпосередню посутню участь. Опріч цього повертає з небуття убієнних, забутих мовознавців: Сергія Смеречинського, Олену Курило, Всеволода Ганцова, Василя Сімовича…, обстоює питомий український харківський правопис. До «Слова» пишуть — напряму — Ігор Качуровський, Святослав Караванський, Юрій Шевельов, Лариса Масенко, Ольга Федик, Антоніна Матвієнко, Зіновія Франко, Володимир Козирський…

"Це було самобутнім проявом у тогочасній журналістиці й газетярській практиці. Безоглядно украінський часопис вирізнявся гостро-тематичним спрямуванням, розкутим аргументованим змістом публікацій, порушував концептуальні державотворчі проблеми, перпедусім духовного напряму. З перших подач часопис заявив про себе по-новаторському - в сенсі стилістики, правописних норм словотвору, застосування питомо українських синтаксичних конструкцій", - так означує і характеризує чсасопис Володимир Куєвда, кандидат психологічних наук, перший заступник голови ТУМу (1990-1991)- "Газета "Слово" - видання Товариства української мови імені Тараса Шевченка" - часопис "Артанія", Книга16, №3, 2009. 

Окрім того, Олександр Сопронюк постійно в радіопрограмах: «Слово» — Тетяни Теодорович, «Рідний край» — Надії Самуляк, «Ярославів вал» — Миколи Довнича, у прямому ефірі «Незалежності» Бориса Гривачевського.
Тоді ж, з кінця 1991-го, почалася нещадна війна з газетою голови Товариства Павла Мовчана. Обривалися — як у метафоричному, так і в прямому сенсі слова, — телефони. Топилися ощадні рахунки. Ховалася, а то й узагалі зникала пошта. Писалися чорні листи по видавництвах і держкомвидавах. Зупинялися газетні числа. Стонадцять разів усілякими ухвалами-постановами редакцію виселяли-викидали з приміщення: в дощ, у сніг, на мороз (припадало саме на зиму) — там робити газету, там давати чесну просвіту, а саму газету — офіційно — викинути з усіх бібліотек, аби й сліду не було. Власне голова «Просвіти» створив коло себе цілу «сексотну» мережу. І докладалися йому, і доносили. Олександр Сопронюк не раз і не два ловив за руку за гнилим письмом Мовчанову шпану: уся вона нині при видавничих центрах, по редакціях — при ділі, при посадах. Власне не описати, не переповісти всього того шакального бруду, що його зробив українській газеті «Слово» вічний парламентар Павло Мовчан: жодні служби, вкупі з комунарами й комсомолами, різноманітними судами й прокуратурами навіть близько не стоять біля його діянь. Саме тоді над газетою «Слово» і Олександром Сопронюком, як її головним редактором, нависли суди і прокуратури. Анатолій Щербатюк, с. Лозовата, на Вінничині, «Дух крові», («Слово», ч.4, 1992 р.) — початком районна, Печерська, прокуратура, потому — міська, що на Хрещатику, 36. Ігор Бондар (сьогодні — Ігор Бондар-Терещенко), з Харкова, «І тільки потім усе заступить ніч…», («Слово», ч.8-9, 1993 р.)… І т.ін.. І т.д., тощо. Окрім того, окремішньо, ще три, натоді з Мушкетиковою, спілкою письменників: Василь Рубан «Мародери», («Слово», ч.10, 1992 р. Одне слово — «не так тії вороги, як добрії люде» й іже з ними — а за цим усім — по газеті загалом — шість судових справ — усі з суспільно-політичних мотивів: розмови-допити, пояснення, експертизи, оскарження. На довершення лавинні засуджувальні шквали «їхньої» преси — хіба що чукотське радіо оминуло увагою «Слово» — газету, що твердо й наступально стояла на всьому українському… І була та й зосталась сама собою. Рейтингом газета обіймала найчільніші щаблі. Голова ОУЧР (Об'єднання українців у Чеській республіці) п.Лідія Райчинець-Затовканюк запропонувала була Ол.Сопронюкові виїхати в Чехію, до Праги (бо судові війни вже аж надто затяглися…), там було б і «Слово», і їхній часопис «Пороги», офіс, авто, власне — нормальне життя й робота. Так само все пропонували в Торонто - Канада. Олександр подякував, але відмовився — нікуди не поїхав… Тут усе своє: Сонце, Небо, Земля…

Того ж таки, 1992 року, в Києві, Олександр Сопронюк з друзями — Сергієм Набокою, Олександром Кривенком, Миколою Княжицьким, Юрком Лукановим, Олексою Степурою, Володимиром Рубаном, Марією Старожицькою, іншими знаними журналістами створюють National press club (Національний пресовий клуб)…
Водночас на редакційному ґрунті постає Асоціація «Нова література" - президент Володимир Цибулько, віце-президент Сергій Квіт...  На шпальтах часопису — Євген Пашковський, Євген Пащенко, Ярослав Орос, Михайло Григорів, Василь Рубан, Сергій Квіт, Володимир Цибулько, Сергій Лавренюк, Станіслав Вишенський, Вікторія Стах, Дмитро Клочко, Анатолій Щербатюк, Ігор Бондар-Терещенко, Іван Царинний, Юрко Ґудзь, Іван Козаченко, Василь Івашко, Андрій Данченко, Михайло Саченко, Олесь Ульяненко, В'ячеслав Медвідь, Микола Воробйов, Віктор Шакула, Петро Галич, Володимир Даниленко, Тарас Кінько, Михайло Бриних, Валерій Ілля…

Власне сама редакція, в ній, окрім Олександра Сопронюка, як головного редактора: Максим Максимів - дизайн і верстка,  Євгенія Гончарова - набір, Віктор Шуклін - фотографія.

На читацьку авдиторію йдуть: поезія Володимира Цибулька («Майн кайф», «Нєтлєнка»…), публіцистика Анатолія Щербатюка («Мутація моралі», «Феномен прийдешнього», «Загони санації»…), політична публіцистика і філософські есеї Василя Рубана («Убий Шамбару», «Ново-неукраїнці»…), есеї В'ячеслава Медвідя («Ерогенні зони українського елітаризму», «Свобода невдоволення», «Аки обри»…), проза та есеїстка Євгена Пашковського («Осінь для ангела»; «Література як злочин», «Дві війни і один добробут», «Вже скоро в атаку!»…), Ігоря Бондаря-Терещенка («Бидло», «Спокута»…), Олеся Ульяненка («Наказ», INTERMEZZO, вперше надрукована «Сталінка»...), Світлани Короненко («Білий Бог» (есей про Володимира Юрчишина), "Се розпука моя, невтишима тоска, се любов моя плаче так гірко..." (есей про Івана Франка),  «Мовчу») …
Цього ж, 1992-го, «Слово» юридично розлучилося з Мовчановим відомством, але фізично ще залишалося на Музейному, 8. 

На шпальтах часопису — поважні матеріали:
Ріхард Ваґнер — «Жидівство в музиці», «Слово», ч.3, 1994 р.;
історичний публіцист з правого боку Олександер Наріжний — «Нищення українського народу голодом», «Слово», ч.4, 1994 р.;
Алєксандр Альохін — «Жидівські та арійські шахи», «Слово», ч.1, 1995 р.
Над газетою знову були насунили судові справи, проте логічний вердикт: Ріхард Ваґнер та Алєксандр Альохін — світові генії, Олександер Наріжний, друкувався у «Вістнику» Дмитра Донцова, 1932 р., він виходив поза межами України — а всі автори вже у кращих засвітах, отож, суди відвернули.

1993-94рр. було кілька спроб — три-чотири — (Павло Михайлович присилав миротворчі делегації) - аби повернути газету до свого лона. Редакція, одначе, на те не пристала.
Ручних холуїв з Олександра Сопронюка і Кузьми Федченка (відповідальний секретар) не вийшло — служити Мовчанові не стали. Лишилися цілі. І вільні.

Той же сам Володимир Куєвда так посвідчує перебіг подій: "Так (цитата від Володимира Куєвди вище) було до з'яви на посаді голови Товариства Павла Мовчана, до осени 1990 року.Наростальна лапвина присікувань, менторський тон, непристойні публічні випади проти О.Сопронюка на засідланнях правління Товариства були незрозумілі нікому. Непідцензурний головний релактор ставав дедалі небезпечніший для голови.. Тому цькування О.Сопронюка стали неприховані. Подейкували в кулуарах про намагання в такий спосібзамінити самостійного головного редактора  на іншого. Як пізніше з'ясувалося, Мовчан готував місце для своєї дружини - Любові Голоти. Щоправда, низка непристойних орепресивних дій не змусила О.Сопронюка покинути посаду, хоча П.Мовчан вдавався дор випробуваних його совковою ідеологією совкових методів - затемнених закулісних інтриг, відвертого містечкового сексотства, намовлянь, матеріально-побутових занижень...Не домігшися бажаного - зробити О.Сопронюка ручним і слухняним (газета, попри Мовчанові тортури-перемети, виходила вже самостійно - бь ТАМ поставало лише одне питання% як вона взагалі живе-виходить, і де він, О.Сопронюк, бере гроші). П.Мовчан через тривалі й секретаріатні й управні постанови таки відправляє О.Сопронюка з редакцією "Слова" з Музейного, 8 у світи  і проводить через правління ухвалу про заснування  нової, своєї, газети - "Слово просвіти", а її головним редактором затверджує свою дружину - Любов Голоту.
Оригінальний часопис "Слово" - ще один рупор Українства - пішов у вільне плавання".
Володимир Куєвда, Газета "Слово" - видання Товариства української мови імені Тараса Шевченка", "Артанія", книга 16/число третє   /2009.

…Отже, початком 1995 року Павло Мовчан і команда газету таки попросили і виселили-викинули з Музейного провулку, 8.
Від серпня цього ж таки 1995 р. Олександр Сопронюк — паралельно зі «Словом» — коментатором на українському радіо — редакція історико-публіцистичних програм творчо-виробничого об'єднання художніх програм, Хрещатик, 26. На першому радійному каналі, суботами, о 14-й годині, веде власну передачу «Шляхи». До слова: усі плівки, аби дати «добро» на ефір, прослуховували перед цим, цензуровано, наживо, керівники об'єднання. Опріч цього, на третьому каналі — четвергами — був з годинною програмою «Ярославів вал».

1997-го, травнем місяцем, за власним бажанням, іде з радіо. Знову безпосередньо стає до «Слова».
Водночас, з кінця 1999-го, — в газеті УРП «Самостійна Україна». Спільно з Левком Лук'яненком, Арсеном Зінченком та Олесем Шевченком у складі її редакційної колегії. Друкується також — «Україна молода», «Літературна Україна», часописі Олександра Кривенка «Політика і культура», Костянтина Родика «Книжник-R»…
2003 року «плотно», з огляду на «вільні» публікації в «Слові», десь на півроку, потрапляє — впритул — під око спецслужб — «слєжка», «наружка», «прослушка». «Топтуни»… Машини…
На Банковій, 2, в письменницькій кав'ярні "Еней" - царство їй небесне - "топтун" чергував біля шинквасу постійно. Там же Олександрів учитель, д-р Анатолій Погрібний, що був натоді головою Київської організації НСПУ, втретє замортизував Сопронюкову долю: довго розмовляли про університетські роки, літературу, про тих же таки Володимира Підпалого і Василя Симоненка, назагал про українське життя-буття... Насамкінець Анатолій Григорович запропонував вступити до НСПУ. Олександр од цього статусу відмовився: спілка - сталінська структура. Таких пропозицій було ще дві: задовго перед цим, 1992 року, коли хотіли "приручити" "Слово" - і по тому, 2011-2012рр., коли повалено (до чого Ол.Сопронюк доклав чимало зусиль грунтовною публіцистикою) знущальну гегемонію Вол.Яворівського.    

Газета «Слово» тим часом — у приміщенні інституту «Республіка», на столичній вулиці Антоновича, 12б, з доброї волі її очільника Володимира Чемериса та в редакції «Української газети», що її редагував на Саксаганського університетський товариш Олександра Іван Ольховський.
Друкуються молоді, але вже зрілі поети, Андрій Підпалий, Ігор Скрипник, Андрій Горбаль...
Публіцистика, есеї: Олександр Хоменко, Георгій Лук'янчук, Костянтин Ковєрзнєв, Роман Зінов'єв, Олександр Кириченко...
Цього ж, 2003-го, року не стає поета першої руки Володимира Затуливітра. Спільно з архітектором Вадимом Бородіним ховають літератора в селі Бучак, Канівського району, що на Черкащині, — де літератор жив останні роки і загинув страшною смертю (чорний отруйний погар). Створюється літературно-мистецький комплекс ім.Володимира Затуливітра і науково-дослідницький центр… Бере безпосередню участь  в усіх культурницьких заходах і вечорах пам'яті письменника: в Києві (музеї, творчі спілки), Сумах (університет, гімназії), рідному селі Володимира Івановича — Яблучному, в самому Бучаку (Володимирські читання на могилі, 28 липня, та в день поховання, на Водохреще). Проводом були Любов Снісар, Вадим Бородін, Ніла Підпала... На прийдешнє, в подальшому, таким же дієвим предметним чином, переймається й опікується пам'яттю Юрка Ґудзя, Олеся Ульяненка, Івана Царинного, Ніли Зборовської, Михайла Саченка…
На час Помаранчевої революції — в київському Будинку архітектора, на Грінченка,7 (майстерня — Олександр Донець, Зоя Донець, кандидат педагогічних наук) — з полком «Червона калина», Тернопільщина. В акціях — Майдан, Адміністрація Президента, окрім того — «помаранчеві» есеї й публіцистика в газеті «Шлях перемоги», ОУН(б).
2005 р. долучається до альманаху «Артанія». В часописі — поезія Олександра Сопронюка, есеї, публіцистика. Знову ж таки — «Україна молода», «Українська літературна газета», «Літературна Україна», «Українське слово», «Друг читача»… З-під пера Олександра Сопронюка виходять літературні портрети (або ж шкіци до них) українських мистців — Володимира Затуливітра, Юрка Ґудзя, Ніли Зборовської, Івана Царинного, Віктора Шакули, Івана Козаченка, Андрія Данченка, Петра Галича, Вікторії Стах, Оксани Батюк, Мирослави Крат, Наталі Клименко, Петра Мідянки, Василя Портяка, Вадима Бородіна, Ігоря Стратія, Олеся Ульяненка, Олександра Кривенка…

Ґрунтовна публіцистика:
про Павла Мовчана.
«Стояти!», «Слово», ч.5. Київ 2003, «Артанія», книга 16, № 3, 2009 р.(до двадцятирічного ювілею часопису);
(«Лицар українського просвітництва Павло Мовчан: „Зустрітися з Солженіциним побоявся“, „Слово“, ч.1. Київ 2005;
„Чужа тінь“. Зрада замінила зраду. Павло Мовчан — як безвічне явище в нинішній безпросвітній Україні», «Слово», ч.1. Київ 2006.
сайт — ORD;

про Володимира Яворівського.
«Блуд», «Слово», ч.1 Київ 2008;
сайт - «Інша література» (www in lit.com.ua)
"Яворівський писака" Ч.1, Ч.2, Ч.3, Ч.4 — сайт SLOVO gazeta. live jomal.com.

Поезія: сайт - "Інша література" (www in lit. com.ua). "Осінь  моя стомилась...",
"Літературна Україна", "Українське слово", "Артанія", Українська літературна газета"... 

Окрім того Олександр Сопронюк окремішньо літературно зредагував:
книжку Світлани Лелюх (гільдія українських драматургів) — «Коломбіна, П'єро, Арлекін», сім театральних казок", загалом зроблено близько 20 п'єс, ставилися Київ, Харків, Чернівці, Донецьк, Запоріжжя…;
поетичну збірку Віталія Бориспольця «Платний пляж на Стіксі-2»;
документальну повість Миколи Степаненка «Все про смерть В'ячеслава Чорновола»;
мистецьку автобіографічну есеїстику художника Володимира Гарбуза «Космогонія творчости», «Чорнокрил»...;
мистецький альбом авторства Віталія Солодова та Миколи Волги - «Арт-Абетка»;
щоденник архітектора Миколи Волги «Добрі люди ще не перевелися!»;
з Оляною Чередниченко, переклад — «Пригоди Барон Мюнхаузена» Еріха Распе.

Належить:
Асоціація українських письменників.
Фонд вільних журналістів ім.В'ячеслава Чорновола.

== Примітки ==
{{примітки}}

== Посилання ==

* [http://www.inlit.com.ua/node/530 Олександр Сопронюк: «Осінь моя стомилась: злива зашерхлих днів — ти в мені загубилась, я в тобі заблудив…»]{{ref-uk}}
* [http://www.molodaukraina.org/news.asp?Id=43&IdType=5 Глас волоцюг, що не хтіли б мати вас за сусіди]{{ref-uk}}
* [http://www.youtube.com/watch?v=avKEsUSGm1A 21 травня 2009. Відео виступу Олександра Сопронюка на відкритті пам'ятного знаку у сквері Стуса]{{ref-uk}}

{{Wikify}}
{{bio-stub}}

[[Категорія:Народились 25 жовтня]]
[[Категорія:Народились 1961]]
[[Категорія:Українські поети]]
[[Категорія:Українські журналісти]]
[[Категорія:Українські публіцисти]]
[[Категорія:Уродженці Житомира]]